Вандалізм чи сучасне мистецтво?

         Що ми знаємо про вуличних художників? Те, що вони спотворюють вулиці різними дивакуватими графіті та іншими не завжди зрозумілими малюнками? Тоді ми практично нічого не знаємо про них.

Street art – вуличне мистецтво, його характерною ознакою є яскраво виражений урбаністичний стиль. Основна його частина – це графіті, проте його доповнюють також постери, трафарети тощо.

        Термін «street art » отримав популярність у процесі розвитку графіті на початку 1980-х років і пізніше використовувався як назва наступних вуличних шедеврів. Особливої популярності набув вже в ХХІ столітті.

      Художники, щоразу обираючи своїм полотном вулиці, намагаються поспілкуватись з громадськістю, привернути  їхню увагу до цього виду мистецтва, нагадати, що вони існують.

Street art  є актуальною проблемою: деякі люди вважають це жахливим злочином, інші – мистецтвом. Вуличні художники можуть бути звинувачені у вандалізмі, заподіянню шкоди здоров’ю, умисному знищенню майна чи антигромадській поведінці.

Я хотіла б Вас трішки познайомити з одним із вуличних художників (точніше з його творчістю), а саме з Вермібусом (Vermibus), який живе в Берліні і, подорожуючи Європою, практично щоночі виходить на «полювання» у пошуках нової «жертви». І зовсім не дивно, що його роботи здатні оцінити лише одиниці, адже їх з легкістю можна порівняти з кадрами з фільмів про зомбі, де замість людських облич перед глядачем постають моторошні гримаси повні страху і жаху ...

Для більшості людей певно так і залишиться загадкою психічний стан здоров’я художника: при своєму розумі він чи все ж має якісь відхилення?

Бо ж посеред ночі красти рекламні постери, тягти їх у свою майстерню, обливати розчинником, вимальовуючи хитромудрі візерунки, перетворюючи обличчя моделей в потворні створіння, а після того повертати їх на місце в похмуро-моторошному вигляді - далеко не нормальне заняття.

Однак, з іншого боку, за словами самого автора, він усього лише намагається показати суспільству, що насправді краса криється не в обличчі, а в погляді, який залишається завжди щирим, навіть, незважаючи на моторошні каліцтва.

Й справді, на більшості картин контури обличчя змазані, розмиті, натомість погляд завжди залишається стійким. Він зазирає всередину, ніби бачить твою приховану серцевину, споглядає оголену душу. В певний момент зловила себе на думці, що хочу відвести погляд, перестати дивитися і не можу.

Люди кажуть, що очі – то дзеркало душі. В них відображається геть усе: особливості характеру, отриманий досвід, внутрішні переживання, відтінки настрою й душевні якості. А ще кажуть, що тільки очі не навчилися брехати. Язик може приховати істину, а очі – ніколи. Саме тому, як на мене, Вермібус і обрав цей вид мистецтва і спосіб його втілення в життя.

Тож, як би там не було, а те, що, по суті, здавалося б, є вандалізмом, у сучасному світі називається мистецтвом ... Але, здається, суперечки щодо емоцій, які викликає творчість Вермібуса, існуватимуть завжди: у когось – це огида,  у когось – повага, а втім, вирішуйте самі.