Повечеряємо?

Іноді здається, що людям байдуже де їсти, вони можуть снідати вдома, обідати в парку і вечеряти … в кінотеатрі. Так, так, саме в кінотеатрі. Дурна звичка, чи не так?

Я досить давно не була в кіно, а відвідини Гогольфесту налаштували на потрібну хвилю.

Фільм Вікторії Трофименко «Брати. Остання сповідь» потрапив під наш приціл не випадково: йому передувала зустріч з молодою режисеркою на тому ж фестивалі сучасного мистецтва. Гарні спецефекти, вдало підібрані актори, яскраві характери, неймовірні краєвиди Карпат – усе це сумується в чудовий фільм, вартий уваги. Особисто я відчула свіжість гірського повітря і, навіть, на мить запах старечої хати, трохи занехаяної, але завжди цікавої. Сидячи в залі я чомусь кожну деталь співставляла зі словами Вікторії Трофименко про побудову хутора, про підбір акторів, гардеробу та й загалом про різні дрібниці, які супроводжували знімальний процес.

На екрані оживають Войтко, Станіслав, Ївга в колоритному гуцульському одязі та з відповідним діалектом. Для того, аби пересічні люди усе зрозуміли фільм субтитрується українською мовою. Звичаї, традиції, переживання, негаразди, зрада, любов – величезний шквал емоцій зриваються з екрану, проте не всі їх помічають…

Сприймати цей фільм, як на мене, потрібно справді як сповідь, серйозно, а не розважально-оптимістично. Дратували ж молодики на задніх рядах, які намагались коментувати фільм і постійно сміялись, голосно прицмакуючи при цьому попкорном.

АГОВ, люди, ви забули, що існують історії з глибшим сенсом, ніж у рівня амеби? Є речі, які варто обдумувати. Я більше, ніж впевнена, що, вийшовши з кінозалу, шумна молодь із задніх рядів нічого нового для себе не відкрила, а дарма...

Тому усім, хто за гучним реготом та «смачним» чавканням не встиг вловити суті цього фільму, трішки привідкрию завісу. Стрічка досить серйозна й має приховані символи. Вона розповідає історію любові та ненависті двох братів-гуцулів, які доживають віку в гірському селі в Карпатах. Головною темою фільму є сповідь, що означає зізнання у своїх гріхах та примирення з Богом.

На початку стрічки обігрується притча про те, як велетень Святий Христофор переносив Ісуса Христа через річку, але не зміг втримати і впав під вагою всіх людських гріхів. Пізніше про це й розовідає письменниця.

У фільмі грає постійний контраст затхлого, смердючого приміщення — білосніжного снігу, любові — ненависті, замкненості — безмежжя. Так, один із братів, Станіслав, є «солодким», тобто розбещеним, легковажним, також його головною пристрастю є саме солодощі, а інший, Войтко — «гірким», який не вірить у добро і покладається тільки на особистий гіркий життєвий досвід. Останній не може пробачити Станіславові його вчинки і звинувачує у смерті сина, а той прийняв усе і пробує відшукати у своєму житті втрачену солодкість. До речі, на Московському міжнародному кінофестивалі, за словами режисера, фільм сприйняли як алюзію на відносини України і Росії.

Загалом, йдеться про історію любові. Вона така по-чоловічому жорстка і чітка, але по-жіночому емоційна. Проте головне завдання глядача – це зрозуміти, чому брати ненавидять один одного і чим все це закінчиться, а заодно прийняти сповідь і відпустити.

Підсумовуючи, скажу: фільм – неймовірний! Ще раз впевнилась, що український кінематограф процвітає. Продюсер стрічки Максим Асадчий повідомив, що телевізійна прем'єра «Братів» відбудеться на телеканалі «Інтер» через три місяці після завершення прокату в кінотеатрах, тобто в січні 2016 року. Тому налаштуйтесь на хвилю серйозного сприймання та вмикайте телевізор після Нового Року. Гарного Вам перегляду!

Ой, мало не забула, не жуйте більше в кінотеатрах, наїдайтесь вдома)

«Художник. І не тільки на полотні. І не тільки пензлем...» Як це? А ось як!

Не так давно закінчився добре відомий нам усім Гогольфест – фестиваль сучасного мистецтва. Проте яке воно насправді? Різке, яскраве й шумне? Чи ніжне й мелодійне?

Це був 8 міжнародний фестиваль сучасного мистецтва Гогольфест. За словами його ідеолога та засновника Влада Троїцького, головний меседж цього року - «Дегустуй завтра вже сьогодні». Були представлені такі напрямки мистецтва як театр, кіно, академічна музика, візуальне мистецтво, перформанс, альтернативна музика,fashion art, дитяча програма, танець, література, еко-арт та освітня програма. І справді, на цьогорічному фестивалі можна було побачити багато гарного, цікавого та незвичного.    

 Гарного…  як-от фотовиставка Олі Вербовської «Широко відкритими очима».

 «Головне, що я зрозуміла, що не важливо, в якому світі ти живеш, важливо те, який світ живе в тобі.»

 

 Цікавого… як-от павільйон fashion art. Там було представлено експозицію робіт тридцяти українських дизайнерів, які пропонують новий погляд на моду.

«Мода, що перестає бути актом споживання, стає об’єктом дослідження трансформацій людської свідомості в сучасному світі.»

 

Незвичного… як-от виставка Стаса Волязловського «Віночки».

«Художник.

І не тільки на полотні. 

І не тільки пензлем...»

Думки й справді розділились. Були люди, які ставились з розумінням до сучасного мистецтва і вбачали незмірної глибини підтекст. Були й люди, які не розуміли взагалі де сенс у тій творчості, чому ті люди мають право називатися митцями і що вони взагалі там забули. А були й ті, хто хоча нічого й не розуміли, проте все ж зачудовано ходили слідом за усіма іншими і схвально хитали головами (мовляв, нехай думають, що я теж щось тямлю).

Чому ж так? Твір мистецтва один, а поглядів безліч? Відповідь одна: горизонт очікування автора і глядацької аудиторії має величезну прірву. Тепер виникає інше питання: чому існує ця прірва? Чому ця відстань така невимовно велика?

Хтось творить мистецтво, дає йому життя з надією, що хтось інший його сприйме і зрозуміє. Сприйняти твір мистецтва — це означає проникнути в таїну його відтінків, пройнятися емоційністю і уявою, співпереживати.

За багатовіковою традицією, поет-художник повинен сприйматись як істота надземна, а отже, і мистецтво має бути чимось надземним. Митець же має відтворити ту реальність, яка впорядковує хаос і направляє сліпу випадковість. Лишень уявіть отой безкінечний космос, що існує в його голові і який треба передати глядачам!

Існує думка, що митець веде за собою того, хто споглядає його творчість, тому при всій подібності рівнів у сприйнятті і творенні обох сторін, реципієнт підкоряється авторові і його баченню. Проте тут мається на увазі, що автор лише направляє і не в змозі створити той нікому не знаний внутрішній світ у голові глядацької аудиторії. Так чи інакше, кожна людина має індивідуальний підхід і власний досвід (що постійно зазнає змін під впливом зовнішніх чинників), різні освітній та культурний рівні. Саме це й робить неможливим сприймати мистецтво однаково, розуміючи всі заховані підтексти. Тому, повертаючись до питання Гогольфесту, я гадаю, варто усі твори сучасного мистецтва подавати з поясненням або хоча б з авторським коментарем. 

Окрім непідготовленості глядачів ми зіткнулись з іще однією проблемою – їх неналаштованостю . Гогольфест перетворився на світський захід, який досить велика частина людей хоче відвідати, «бо це модно». Вони сумирно ходять павільйонами, роздивляються незрозумілі експозиції, тихо п’ють свою каву біля виставки «18+» арт-групи Look і розмірковують, що ж саме розкажуть завтра друзям: про Радянський Союз і про пеніси? Цікаво…

Частина тих людей готувалася відпочити та повеселитись, йшли подивитись на щось розважальне і аж ніяк не серйозне. Люди забувають ЧОМУ насправді йдуть туди. 

 
             Будь-яке мистецтво, насамперед, повинно приносити естетичне задоволення, тому вибирайте собі мистецтво до смаку!