Що ми знаємо про вуличних художників? Те, що вони
спотворюють вулиці різними дивакуватими графіті та іншими не завжди зрозумілими
малюнками? Тоді ми практично нічого не знаємо про них.
Street art –
вуличне мистецтво, його характерною ознакою є яскраво виражений урбаністичний
стиль. Основна його частина – це графіті, проте його доповнюють також постери,
трафарети тощо.
Термін «street art » отримав
популярність у процесі розвитку графіті на початку 1980-х років і пізніше
використовувався як назва наступних вуличних шедеврів. Особливої популярності
набув вже в ХХІ столітті.
Художники, щоразу обираючи
своїм полотном вулиці, намагаються поспілкуватись з громадськістю, привернути їхню увагу до цього виду мистецтва, нагадати,
що вони існують.
Street art є
актуальною проблемою: деякі люди вважають це жахливим злочином, інші – мистецтвом.
Вуличні художники можуть бути звинувачені у вандалізмі, заподіянню шкоди здоров’ю,
умисному знищенню майна чи антигромадській поведінці.
Я
хотіла б Вас трішки познайомити з одним із вуличних художників (точніше з його
творчістю), а саме з Вермібусом (Vermibus), який живе в Берліні і, подорожуючи Європою,
практично щоночі виходить на «полювання» у пошуках нової «жертви». І
зовсім не дивно, що його роботи здатні оцінити лише одиниці, адже їх з легкістю
можна порівняти з кадрами з фільмів про зомбі, де замість людських облич перед глядачем постають моторошні гримаси повні страху і жаху ...
Для більшості людей певно так і залишиться
загадкою психічний стан здоров’я художника: при своєму розумі він чи все ж має
якісь відхилення?
Бо ж посеред ночі красти рекламні постери, тягти
їх у свою майстерню, обливати розчинником, вимальовуючи хитромудрі візерунки,
перетворюючи обличчя моделей в потворні створіння, а після того повертати їх на
місце в похмуро-моторошному вигляді - далеко не нормальне заняття.
Однак,
з іншого боку, за словами самого автора, він усього лише намагається показати
суспільству, що насправді краса криється не в обличчі, а в погляді, який
залишається завжди щирим, навіть, незважаючи на моторошні каліцтва.
Й
справді, на більшості картин контури обличчя змазані, розмиті, натомість погляд
завжди залишається стійким. Він зазирає всередину, ніби бачить твою приховану серцевину,
споглядає оголену душу. В певний момент зловила себе на думці, що хочу відвести
погляд, перестати дивитися і не можу.
Люди
кажуть, що очі – то дзеркало душі. В них відображається геть усе: особливості
характеру, отриманий досвід, внутрішні переживання, відтінки настрою й душевні
якості. А ще кажуть, що тільки очі не навчилися брехати. Язик може приховати
істину, а очі – ніколи. Саме тому, як на мене, Вермібус і обрав цей вид
мистецтва і спосіб його втілення в життя.
Тож, як би там не було, а те, що, по суті,
здавалося б, є вандалізмом, у сучасному світі називається мистецтвом ... Але,
здається, суперечки щодо емоцій, які викликає творчість Вермібуса, існуватимуть
завжди: у когось – це огида, у когось – повага,
а втім, вирішуйте самі.